Селезньов Федір Іванович

Селезньов Федір Іванович
Роки життя  1886 —  1943
місце народження	Бісерове
місце смерті	Бісерове

Селезньов Федір Іванович — кравець, гармоніст (грав на весіллях). Дружина Лучнікова Федосья Степанівна. 6 дітей: Євдокія, Ірина, Ганна, Іван, Олексій, Наталія. Усього було 10, але 4 померли у дитинстві. Брати та сестри: Трохим, Мотрона, Катерина.

З книги "Родовід нашої сім'ї", Кошурникова Н.Ф.

Мій батько був другою дитиною у сім'ї. Народився 1886 року в Селезнівському селі. Мав велику рідню, його двоюрідні брати та сестри жили в селі Георгієве, селі Головине, і в Березовських ремонтах. Деякі родичі ще під час мого перебування підтримували зв'язок з моїми батьками. Федір зовні був дуже видний: високий, міцний, «ядрений», як говорили раніше. Волосся в нього було чорне, очі блакитні, обличчя біле, за характером спокійне, врівноважене.

Я була останньою дитиною – мізиною, народилася, коли моєму батькові був 41 рік, тому пам'ятаю його молодим лише за фотографією, яку згодом забрала перша дружина брата Івана і не повернула. З раннього дитинства запам'ятала у батька чорну бороду, яку маленька смикала, а часом і спала під нею. Вдома в нас завжди було спокійно, ні шуму, ні лайки, батько ніколи не матюкався. Мат у сільських мужиків був звичайним явищем. Батько дуже любив дітей. За словами матері, особливо любив старшу Євдокію. Більш байдуже ставився до Ірини, яка народилася, коли він служив у армії. Граючи з нею жартував: «Тебе ж, доньку, у купині знайшли». Коли народився син Ваня, радості його не було меж. Коли мої старші брати та сестри роз'їхалися, я жила з батьками, уваги мені було багато.

Одруження з Федосью

Федосья, моя мати, доглядала в молодості собі нареченого – Федора із сусіднього села. Він був помітний, товариський, але дуже бідний. Думаю, близько познайомилися вони на «іграшах» у літні свята обидві села гуляли до пізнього вечора, ходили ігровою доріжкою з села в село парами, взявшись за руки, перетікали струмочком і співали пісні, одну з них досі пам'ятаю: «Во ку, вокуз. ковалі…»</ref>. У зимові свята збиралися у когось у хаті, влаштовували танці та ігри. Навіть у дитинстві я брала участь у таких святах, водили хоровод, співали іграшні пісні. Схоже на одне з таких свят і започаткував сімейне життя моїх батьків. Батько прийшов жити до Федосьі.

Про молодість батька: Свого часу батько служив в армії в Іжевську, тоді мама часто до нього їздила, спогадів про це мала масу. Мама називала Іжевськ «Південь», а добиралася туди на пароплаві, палуба якого була завалена кавунами, що їй було на диво. Там вони з батьком сфотографувалися, як зараз згадую цю картку: Батько у військовій формі, схожий на лихого козака, а мама у довгій широкій спідниці з гарним фартухом. Красива була пара.

Федір-кравець

Батько був справжнім роботягом. Одноосібне господарство у батьків було не маленьке. Коли польові роботи закінчувалися, наступав перепочинок. Взимку батько сідав за швейну машинку. Він мав німецьку «Зінгер». Роботу йому несли з усіх ближніх сіл. Пам'ятаю, що на передній лавці лежали розкроєні шуби, пітники так називався осінній одяг з полотна і магазинних матеріалів. Маленька Євдотья не відходила від батька, грала клаптями, шила одяг та ляльок. Якось, граючись, підставила палець під машинку, палець був проткнутий голкою, всі переполошилися, але обійшлося, зажило. За батьком приїжджали з далеких сіл, відвозили його до Зоби, Галаніного, Георгієвого. Зазвичай він жив там довго, переселявся з дому до хати та шив, доки є робота. А вдома накопичувалася чоловіча робота. Тоді мати запрягала коня, їхала за ним і привозила додому. Рубати дрова, привозити сіно. Раніше дрова на зиму не заготовляли, ліс ріс біля самого села, це потім його розкорчували та влаштували поля. А тоді, як тільки не було чим топити, мужики йдуть у ліс, нарубають дерева цілком, принесуть додому і звалять за ворота, а домочадці щодня пилять і топлять піч. І так усю зиму. Батько впорається по господарству і знову вирушає на заробітки.

Мама розповідала про один випадок. Батько довго затримався у селі Зоба, а вдома накопичилася робота. Вона поїхала за ним. Запитала у сільських де знайти кравця Федора, їй сказали на весіллі. Вона увійшла до будинку, де весілля співає та танцює. У хаті гості, біля порогів «глядачі» так називали людей, які не запрошені, але прийшли на гуляння. Глядачі стояли біля дверей, далі проходити їм не дозволялося, але господарі обов'язково пригощали їх. Мелюзга забиралися на палаті, щоб краще бачити чепурного нареченого і наречену. Мама ледве пробралася до Федора, він сидів в оточенні жінок і грав на гармошці він грав дуже добре, тому на такі заходи його запрошували часто. Мама попросила одного, іншого, третього передати чоловікові, щоб він вийшов до неї. Та батько, незважаючи на це, так і не вийшов. Мама постояла під порогом і пішла додому. Батько ще кілька днів доробляв свою роботу в тому селі, а як повернувся, мати зняла з вішалки рушник і хльоснула його по обличчю, але батько пожартував, на тому все й закінчилося.

Характер

Федор был большой шутник, а еще он любил хвастать. Например, достанет в гостях кошелек и начнет деньки пересчитывать, зная, что у других денег нет. Мама это очень не любила, но отучить не могла. Вообще шутки у отца были добрые, он их сочинял на ходу и для ребятишек и для взрослых. Мама вспоминала: идем мы на праздник или в церковь. А отец по дороге останавливается, поговорит и развеселит всех, кого встретит, а баб обязательно расцелует. И хоть что с ним делай. Люди в округе знали, что он добродушный и выходки его были известны, никто не обижался и обычно ему отвечали тем же. Как говорила мама отец был трудолюбивый, хорошая опора для большой семьи. Когда образовался колхоз – исправно исполнял все наряды бригадира. Научил меня правильно топтать зароды на сенокосе, это во время войны мне очень пригодилось. Много лет отец работал конюхом. Помню курьезный случай, мне было лет 7-8, лошадей вели на камские луга. Мальчишки забрались на резвых молодых коней, а меня отец посадил на рыжую Тихонихину кобылу. Она была старая, низкорослая и широкая. Особенно хорошо она бегает «наускачь» - т.е. галопом, едешь – качает как в люльке. И вот все ускакали, а я на Рыжухе еду, вдруг она захотела пить, и пошла к ручью, а место там было топкое, я на ее спине не удержалась и скатилась прямо в трясину головой. Что было дальше не помню, из головы вылетело.

Федір пастух

Последние годы перед войной отец, с братом Алексеем пасли колхозный скот. Стадо было большое, уследить за каждой коровой было невозможно. Однако, потерявшихся вечером, утром обязательно ходили искать, порядки в колхозе были жесткие, за пропажу приходилось платить из своего кармана. Иногда я ходила с отцом пастушить на целый день. Обычно ходили на Каму или Чус. Природа там чудесная: солнце, воздух, чистейшая вода. На лугах черемуха, малина, жимолость, земляника, костяника, черная и красная смородина, грибы. Наши пастухи никогда не приходили домой с пустыми руками. У отца всегда за спиной был пестерь из бересты. Если ягоды да грибы еще не поспели, он приносил домой бересту или лыко, лапти и бродни плести. Или ветви ивы, чтобы изготовить морды. Великая Отечественная война, последние годы жизни А потом грянула война. В нашей деревне было 30 домов, и в каждом был мужик. Молодые ушли на фронт, постарше – в трудовую армию. А таких, как мой отец (ему уже было за 50) стали посылать на работы. Я училась в 9 классе. В марте 1943 отца послали в Омутнинск, отвезти подарки для фронта. Нагрузили большой короб вещами, перевязали веревками и отправили его одного в стужу более чем за 100 километров через тайгу. По дороге на Омутнинск у него слегла одна лошадь, это был мерин по кличке Воронко. Отец испугался, ведь за лошадь придется отвечать, он вернулся 10 км пешком в село за ветеринаром. Когда вернулся к коню с врачом, увидел вдалеке мужиков на лыжах, с кусками мяса в руках. Лошадь всю распотрошить они не успели. Врач диагностировал у коня инфаркт. Больше об этой истории не помню ничего, ни куда вещи дели, ничего. Отца по возвращении положили в больницу с воспалением легких. В то время брат Ваня был уже дома и работал заведующим райздравотделом. В больнице отец лежал недолго, мы с сестрой Ирой приходили к нему, он очень плохо себя чувствовал: метался по кровати, у него был то жар, то озноб, его трясло. Попросил надеть ему носки, мы надели, напоили чаем, укутали и он уснул. На второй-третий день сбежал из больницы домой. Прибежал по полю 2 километра наскоро одетый и лег на свою широкую деревянную кровать. Обогрелся, обрадовался, что дома и заговорил с нами. Стал наказы давать, как жить без него. Помню, велел дрова заготавливать так: нарубить мелкий лес, связать кучку, тащить домой за веревку. «Но ты ведь, Федосень, так он называл маму, долго тоже не протянешь» - говорил. Но мама пережила его более чем на 30 лет. Отца лечили на дому, приходила фельдшер, лекарств тогда не было, она приносила только камфару и сульфидин. Однажды отец стал бредить, говорил, что видел солдат, а среди них мой брат Алеша и муж сестры Тима. Он, говорит, им кричал, а они шли, разговаривали и не обращали на него внимания. Как оказалось, оба они на тот момент уже были мертвы. Отец умер тихо, ему было 57 лет. Похоронили его на бисеровском кладбище, сюдаже, много лет спустя привези и маму. В день его похорон пришла похоронка на Тиму, мужа моей старшей сестры Евдотьи.