Ходирєв — Таллінн
Докладніше: Ходирєв Володимир Германович.
Таллінн — найбільше місто і столиця Естонії Естонії. Великий пасажирський та вантажний морський порт.
Таллінн - політичний, науковий, економічний і культурний центр Естонії. У місті знаходяться всі гілки влади республіки, також зосереджено багато середніх професійних та вищих навчальних закладів.
У 1971 році Ходирєв Володимир їздив до міста Талін вступати до морехідного училища торговельного флоту.
Поїздка в 1971 році в місто Таллінн (за радянських часів Таллінн) для вступу в Талліннське морехідне училище торгового флоту.
Короткий опис
У 1971 році після випускного 8 класу Шлаківської восьмирічної школи № 43 подав документи до Таллінської мореплавства торгового флоту. Десь наприкінці червня отримав виклик на іспити. Батьки крізь зуби відпустили мене одного їхати надходити. Це була моя перша поїздка одного так далеко (поїздка у складі гуртка юних залізничників до Горького на дитячу залізницю не береться до уваги).
Тепер уже й не пам'ятаю чи то наприкінці червня, чи то на початку серпня сам поїхав до Таллінна, з двома пересадками в Кірові та Ленінграді.
Після іспитів
Як добирався до Таллінна особливо вже й не пам'ятається. Але Таллін чесно кажучи вразив. Для мене це було казково гарне місто. Башти Товста Мері (Маргарита), Худий Томас (та яка з флюгером), морська портова площа, фортеця Томпейя і особливо вузькі вулички вразили мене. Познайомившись і потоваришувавши там з Колею Мухою з Волгограда ми дивно проводили час шаста по місту і забираючись у такі неймовірні закутки, що по суті забули про вступні іспити.
Успішно і дружно заваливши найперший іспит, диктант з російської мови ми написали його на трійки, ми з Миколою не поспішали їхати з Таллінна, благо що жити в гуртожитку ми могли до офіційного закінчення вступних іспитів.
За ці кілька днів ми ретельно досліджували фортецю Тампейя, залізши навіть у якісь підземні ходи. Усі наші пригоди ми пов'язували із нещодавнім фільмом «Остання реліквія».
Ты, от них убеги,
Больше не будет случая,
Ты, от них сбереги
Нашу надежду на лучшее,
Пока надеяться хочешь,
Пока надеяться можешь,
Надеяться можешь -
Не давайся, дитя.
А сам бульвар Естонія став просто улюбленим місцем, де можна було посидіти і покурити цигарки Таллінн, а якщо пощастить то й пива попити (хоча розумію якесь пиво в 15 років).
Хоча я їздив складати іспити в морехідку жодних вражень про неї, крім як про холодну, сиру і вогкувату будівлю у мене не залишилося. Основні враження це місто, магазини (у нас таких навіть у Кірові не було), кафушки, лавочки, старі будинки та всілякі вежі та вежі. Люди, які говорять якоюсь протяжною російською мовою, попри все (мої батьки казали, що естонці не люблять росіян) виявилися дуже привітними та чуйними. Ми навіть взяли участь у якомусь сімейному пікніку, гуляючи десь у парковій частині міста були запрошені за стіл. Вразило велику кількість якоїсь домашньої випічки і заварений солодкий чай у який додавали вино. І навіть негаразд. Вразила відсутність спиртного на пікніку і тільки потім велика кількість домашньої випічки.
Перед від'їздом ми з Миколою тинялися по магазинах у пошуках подарунків. Не зустрівши у продажу авоську, я купив, популярний на той час у Таллінні, яскравий тканинний мішечок з ручками в який запакував куплене кремпленове покривало темного глибокого синього кольору. Мамі купив гарну хустку із зображенням Толстої Мері, татові портсигар з горельєфом худого Томаса, Олені, як мені здавалося дуже потрібну веш, компас з виглядом Таллінна, собі та друзям блок сигарет Таллінн, всяких дрібних сувенірів, якихось продуктів (зараз дивуюсь), а скільки грошей?
Під час пересадки в Ленінграді цю валізу у мене благополучно сперли, залишивши тільки цей пакет-мішок з кремпленовим покривалом, на якому я мирно дрімав на лавці.
Вдома
Повернувшись додому без подарунків, але з кремпленовим покривалом, я був галасливо зустрінутий татом у Яру, посаджений на якийсь найближчий тепловоз до Пісківки і вже вдома затиснутий мамою, тіткою Нонною та тіткою Галею Куковякіною. Коли я зі сльозами розповідав про вкрадену валізу і купу подарунків у ній, вони весело та щасливо примовляли: «Та добре все! Чи не плач! Дякую що живий!». Потім довго розглядали кремпленове покривало, цокали язиком, говорили про те, як вміють робити речі в Прибалтиці.
З пакетом-мішочком мама довго ходила працювати в депо. А як же? Подарунок від сина.
А покривало стало сімейною реліквією. Йому вже 45 років і воно перебуває зараз у Жениній родині.