Ходирєв — Таллінн

Докладніше: Ходирєв Володимир Германович.

Таллінн — найбільше місто і столиця Естонії Естонії. Великий пасажирський та вантажний морський порт.

Таллінн - політичний, науковий, економічний і культурний центр Естонії. У місті знаходяться всі гілки влади республіки, також зосереджено багато середніх професійних та вищих навчальних закладів.

У 1971 році Ходирєв Володимир їздив до міста Талін вступати до морехідного училища торговельного флоту.

Поїздка в 1971 році в місто Таллінн (за радянських часів Таллінн) для вступу в Талліннське морехідне училище торгового флоту.

Короткий опис

У 1971 році після випускного 8 класу Шлаківської восьмирічної школи № 43 подав документи до Таллінської мореплавства торгового флоту. Десь наприкінці червня отримав виклик на іспити. Батьки крізь зуби відпустили мене одного їхати надходити. Це була моя перша поїздка одного так далеко (поїздка у складі гуртка юних залізничників до Горького на дитячу залізницю не береться до уваги).

Тепер уже й не пам'ятаю чи то наприкінці червня, чи то на початку серпня сам поїхав до Таллінна, з двома пересадками в Кірові та Ленінграді.

Після іспитів

Як добирався до Таллінна особливо вже й не пам'ятається. Але Таллін чесно кажучи вразив. Для мене це було казково гарне місто. Башти Товста Мері (Маргарита), Худий Томас (та яка з флюгером), морська портова площа, фортеця Томпейя і особливо вузькі вулички вразили мене. Познайомившись і потоваришувавши там з Колею Мухою з Волгограда ми дивно проводили час шаста по місту і забираючись у такі неймовірні закутки, що по суті забули про вступні іспити.

Успішно і дружно заваливши найперший іспит, диктант з російської мови ми написали його на трійки, ми з Миколою не поспішали їхати з Таллінна, благо що жити в гуртожитку ми могли до офіційного закінчення вступних іспитів.

За ці кілька днів ми ретельно досліджували фортецю Тампейя, залізши навіть у якісь підземні ходи. Усі наші пригоди ми пов'язували із нещодавнім фільмом «Остання реліквія».

Ты, от них убеги,
Больше не будет случая,
Ты, от них сбереги
Нашу надежду на лучшее,
Пока надеяться хочешь,
Пока надеяться можешь,
Надеяться можешь -
Не давайся, дитя.

А сам бульвар Эстония стал просто любимым местом, где можно было посидеть и покурить сигареты Таллин, а если повезет то и пива попить (хотя понимаю какое такое пиво в 15 лет).

Хотя я ездил сдавать экзамены в мореходку никаких впечатлений о ней, кроме как о холодном, сыром и промозглом здании у меня не осталось. Основные впечатления это город, магазины (у нас таких даже в Кирове не было), кафушки, лавочки, старые дома и всевозможные башни и башенки. Люди, говорящие на каком-то протяжном русском языке, вопреки всему (мои родители говорили что эстонцы не любят русских) оказались очень приветливыми и отзывчивыми. Мы даже проучаствовали в каком семейном пикнике, гуляя где-то в парковой части города были приглашены за стол. Поразило обилие какой-то домашней выпечки и заваренный сладкий чай в который добавлялось вино. И даже не так. Поразило отсутствие спиртного на пикнике и только потом обилие домашней выпечки.

Перед отъездом мы с Николаем шастали по магазинам в поисках подарков. Не встретив в продаже авоську, я купил, популярный в то время в Таллине, яркий тканевый мешочек с ручками в который упаковал купленное кремпленовое покрывало темного глубокого синего цвета. Маме купил красивый платок с изображением Толстой Мэри, папе портсигар с горельефом худого Томаса, Лене, как мне казалось очень нужную вешь, компас с видом Таллина, себе и друзьям блок сигарет Таллинн, всяких мелких сувениров, каких-то продуктов (сейчас удивляюсь, а сколько денег мне дали с собой родители?).

Во время пересадки в Ленинграде этот чемодан у меня благополучно сперли, оставив только этот пакет-мешок с кремпленовым покрывалом на котором я мирно дремал на скамейке.

Вдома

Повернувшись додому без подарунків, але з кремпленовим покривалом, я був галасливо зустрінутий татом у Яру, посаджений на якийсь найближчий тепловоз до Пісківки і вже вдома затиснутий мамою, тіткою Нонною та тіткою Галею Куковякіною. Коли я зі сльозами розповідав про вкрадену валізу і купу подарунків у ній, вони весело та щасливо примовляли: «Та добре все! Чи не плач! Дякую що живий!». Потім довго розглядали кремпленове покривало, цокали язиком, говорили про те, як вміють робити речі в Прибалтиці.

З пакетом-мішочком мама довго ходила працювати в депо. А як же? Подарунок від сина.

А покривало стало сімейною реліквією. Йому вже 45 років і воно перебуває зараз у Жениній родині.